ЕЛЕКТРОННА БІБЛІОТЕКА ЮРИДИЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
 

Реклама


Пошук по сайту
Пошук по назві
книги або статті:




Замовити роботу
Замовити роботу

Від партнерів

Новостi



Книги по рубрикам

> алфавитний указатель по авторами книг >



2. Гарантії прав громадян у державному управлінні


В реаліях побудови демократичного суспільства принцип верховенства права передбачає гарантії забезпечення прав і свобод громадян України. На підтвердження цього принципу існують гарантії організаційно-право­вого характеру, які спеціально спрямовані на охорону Конституції, за­конів нашої держави та забезпечення реальності використання громадя­нами своїх прав, свобод і виконання ними обов’язків.

Слід зазначити, що самих лише норм, які закріплюють права і сво­боди громадянина, для повноцінного використання соціальних благ, опосередкованих ними, недостатньо. Риси стабільності, цілісності й не­порушності адміністративно-правовому статусу громадянина надають­ся завдяки системі соціальних та юридичних заходів з його забезпечен­ня. Закріплені в законі права, свободи та обов’язки реалізуються під впливом різноманітних чинників. До головних чинників забезпечення реальності адміністративно-правового статусу належать юридичні га­рантії та загально-соціальні умови забезпечення прав, свобод та закон­них інтересів.

185

Гарантії прав і свобод громадян – суттєвий елемент адміністративно-правового статусу особи. Зміст гарантій базується на основних конститу­ційних принципах: верховенстві права, законності, гуманізмі, справедли­вості, рівноправності та інших.

Система юридичних гарантій прав і свобод громадянина характеризуєть­ся сукупністю взаємопов’язаних і взаємодіючих нормативно-правових та інституційно-організаційних засобів їх забезпечення. До гарантій також відносять розвиток суспільно-політичної активності громадян, формування в останніх свідомого ставлення до використання прав і свобод, виконан­ня обов’язків; підвищення рівня їхньої правової культури; активізацію діяльності об’єднань громадян, які сприяють захисту прав, свобод та за­конних інтересів1.

Нормативно-правові гарантії забезпечення прав і свобод громадянина – це передбачені нормами матеріального і процесуального права юридичні засоби забезпечення реалізації, охорони й захисту прав та свобод. За ха­рактером правових норм вони поділяються на матеріальні й процесуальні; за сферою дії – на міжнародні і внутрішні; за джерелом закріплення – на конституційні й галузеві. Окремим нормативно-правовим засобом забез­печення прав, свобод та законних інтересів особи виступає юридична відпо­відальність.

Інституційно-організаційні гарантії забезпечення прав і свобод гро­мадян – це передбачені в нормативно-правових актах суспільно-по­літичні інституції, на які покладаються відповідні функції та повнова­ження щодо організації й здійснення юридичного забезпечення реалі­зації, охорони і захисту прав та свобод громадянина. За суб’єктами здійснення забезпечувальної діяльності вони можуть поділятися на дер­жавні й громадські.

Гарантії можна розглядати і як своєрідну групу прав громадян, які спри­яють реалізації та охороні й захисту їхніх прав, свобод і виконанню ними обов’язків. Ці права мають подвійний характер, тому що виступають і як права, і як гарантії. Такими гарантіями в сфері виконавчої влади є право на звернення до органів державного управління, право на відшкодування збитків, заподіяних незаконним рішенням, діями або бездіяльністю органів виконавчої влади та їх посадових осіб, право користування передбачени­ми законом пільгами тощо. Здійснюючи названі права, громадяни влас­ними діями сприяють забезпеченню свого адміністративно-правового ста­тусу.

Недосконалість застосування засобів охорони та захисту прав людини – одна з основних проблем юридичного гарантування останніх в Ук­раїні. Відсутність у багатьох законах вказівок на санкції саме за невико­нання (ухилення від виконання) службових обов’язків суб’єктами, упов­новаженими на застосування таких засобів (або невжиття санкцій навіть тоді, коли вони передбачені в законі й виникли підстави для їх застосу­вання), – головні причини їх нерезультативності. Такі засоби набувають декларативного характеру, позбавлені реального юридичного ефекту, а тому здатні дискредитувати правову політику держави.

186

У сучасному світі проблема захисту прав людини вийшла за межі кож­ної окремої держави, набула міжнародного значення. Це викликало гостру потребу в створенні універсальних міжнародно-правових стандартів, які б визначали ту верхню планку, нижче якої держава в реалізації прав та сво­бод громадян не повинна опускатися. Це є яскравим свідченням того, що права людини перестали бути об’єктом внутрішньої компетенції кожної окремої держави, а стали справою міжнародного співтовариства.

В країнах розвиненої демократії та в країнах, які прагнуть до неї, зокрема в Україні, норми конституції є нормами прямої дії й гаранту­ють право звернення до суду для захисту адміністративних прав і свобод громадянина безпосередньо на підставі Конституції (частина третя ст. 8). Це означає, що суди не можуть відмовити у здійсненні правосуддя, по­силаючись на відсутність конкретного законодавства або прогалини в ньому.

Не можна не звернути уваги на той факт, що в сучасних демократичних країнах посилання на переважну частину норм конституційного і адміні­стративного права містяться в загальнообов’язкових судових рішеннях із питань застосування законів та конституції. Правовою основою для виз­начення неконституційності змісту державних правових актів є доктрина належної правової процедури, під якою розуміється застосування судами права відповідно до встановлених і санкціонованих державою юридичних прин­ципів та процедур для гарантування й захисту прав, свобод та обов’язків громадян2. В основі європейського стандарту належної правової процеду­ри лежить право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ст. 6 Євро­пейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Конституція України закріпила принцип відповідальності держави пе­ред людиною за свою діяльність, який проявляється передусім у консти­туційному визначенні обов’язків держави (ст. З, 16, 22). Така відпові­дальність не зводиться лише до політичної чи моральної відповідальності публічної влади перед суспільством, а має певні ознаки застосування за­ходів публічно-правового характеру до держави та її органів за невиконан­ня чи неналежне виконання своїх обов’язків.

Наголошуючи на важливості гарантій захисту прав і свобод людини й громадянина, Конституція України встановила, що склад правопорушен­ня як підстава притягнення особи до юридичної відповідальності та захо­ди державно-примусового впливу за його скоєння визначаються виключно законом, а не будь-яким нормативно-правовим актом (ст. 58, 61).

Основними засобами захисту і охорони прав та свобод громадян від зловживання владними повноваженнями й некомпетентності у діяльності посадових осіб державних органів та органів місцевого самоврядування є:

створення організаційно-правового механізму та повсякденна робо­
та уповноважених органів (суду, прокуратури, правоохоронних органів ви­
конавчої влади тощо), головним завданням яких є охорона правопорядку;

існування та діяльність незалежних від держави інститутів грома­
дянського суспільства, які покликані захищати права громадян. Серед них
є інститути: засновані спеціально для цієї мети (адвокатура); ті, для яких

187

така діяльність є основною (профспілки); а також інші (засоби масової інформації, партії, добровільні об’єднання тощо);

– активна діяльність самих громадян щодо використання наданих їм прав, а також процесуальний захист (регламентація в кримінальному, ад­міністративному, трудовому законодавстві прав осіб, які притягуються до відповідальності)3.

У реальному житті всі названі засоби тісно пов’язані між собою й ви­користовуються одночасно. Громадянин захищає свої права сам (напри­клад, нез’явлення на роботу по закінченні терміну, встановленого законом з дня подання заяви про звільнення за власним бажанням) або звертається до державних і недержавних організацій по допомогу.

Сьогодні в Україні розглядається питання запровадження адміністра­тивної юстиції (про це докладніше буде сказано у гл. 4 цього розділу кни­ги). Сучасний стан правового регулювання судового захисту прав людини і громадянина у сфері виконавчої влади визначається Конституцією Украї­ни та Цивільним процесуальним кодексом України, які встановлюють права громадян на судове оскарження. Такі справи розглядаються у загальному суді. Водночас Законом України «Про судоустрій України»4 передбачено утворення спеціалізованих судів, в тому числі адміністративних5.

Сам процес реалізації судового захисту прав і свобод громадян не такий простий. Тому необхідне інших шляхів захисту, щоб громадянин мав пра­во вільного їх вибору.

Велике значення для посилення орієнтації виконавчої влади на забез­печення прав та свобод людини і громадянина має підвищення ролі про­цедур у діяльності органів виконавчої влади – так званих адміністратив­них процедур (яким присвячено наступну главу цього розділу). З одного боку, такі процедури здатні істотно сприяти підвищенню ефективності управлінської діяльності, а з іншого – забезпечити необхідну послідовність у реалізації громадянами своїх прав і свобод. Раціонально побудована і детально визначена законом процедура діяльності державних органів щодо розгляду заяв і скарг приватних осіб – це майже єдина ефективна гарантія досудового забезпечення прав громадян.

Центральною ланкою забезпечення прав, свобод та обов’язків грома­дян є діяльність існуючих у країні спеціалізованих правових інституцій. Вони функціонують як зі своєї ініціативи, так і в зв’язку з надходженням до них звернень (заяв, скарг, позовів) громадян. За бажанням останніх їм надають юридичну допомогу колегії адвокатів. Участь адвокатів у карному та цивільному процесах закріплена у низці законів і широко практикуєть­ся в нашій країні.

Певну правову допомогу надають також нотаріуси (складають угоди, посвідчують їх, роз’ясняють права та обов’язки, юридичні наслідки тих чи інших дій)6, а також працівники прокуратури (розглядають звернення гро­мадян, здійснюють захист прав і свобод тощо)7.

Проте правова допомога громадянам може здійснюватися не тільки названими суб’єктами. Вона певною мірою належить і до компетенції органів виконавчої влади. Наприклад, відділ субсидій районної, районної

188

у містах Києві та Севастополі державної адміністрації дає роз’яснення громадянам з питань оформлення документів для призначення субсидій, а також сприяє громадянам в одержанні необхідних для цього документів; проводить роз’яснювальну роботу серед населення з питань призначення та надання субсидій8. Положення цього правового акта слід розглядати як обов’язок уповноваженого суб’єкта і право громадян на правову допомо­гу. На нашу думку, таке право має бути прямо закріплене, а не «виплива­ти» з компетенції державного органу.

Важливою гарантією прав і свобод громадян є питання відшкодуван­ня збитків громадянам, які були заподіяні в результаті незаконного при­тягнення до адміністративної відповідальності та незаконного накла­дання адміністративного стягнення. Частково ці питання вирішені в Законі України «Про порядок відшкодування шкоди, заподіяної грома­дянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, про­куратури та суду»»9. Йдеться про шкоду, що спричинена незаконним за­стосуванням адміністративного арешту або виправних робіт, незакон­ною конфіскацією майна, незаконним накладанням штрафу. Але юрис-дикційними повноваженнями також наділені й інші органи (наприклад, митні органи, податкові інспекції, податкова міліція). Звідси випливає, що в інших випадках збитки відшкодовуються на загальних підставах шляхом звернення до суду.

У зв’язку з розглядом гарантій прав і свобод громадян не можна не згадати про можливість захисту прав особи Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини. Разом з іншими правозахисними механізмами цей інститут має виступати додатковим засобом захисту прав і свобод людини, заповнювати прогалини і компенсувати недоліки судових засобів захисту прав людини, парламентського та відомчого контролю за адміністратив­ними органами.

Для захисту своїх прав і свобод громадянам надано також право оскар­ження дій чи бездіяльності органів виконавчої влади, яке регулюється За­коном України «Про звернення громадян»10.

У зв’язку з необхідністю удосконалення механізму використання за­значеного права громадянами, а також для повнішої регламентації про­вадження в індивідуальних адміністративних справах розроблено проект Кодексу загальних адміністративних процедур". Цим проектом передба­чена регламентація законодавчого забезпечення позасудового захисту прав та свобод фізичних і юридичних осіб (докладніше про це говориться у главах 2, 3 цього розділу). Розгляд скарг громадян вищими за підпорядку­ванням органами виконавчої влади або посадовими особами дає змогу оперативно виправити допущену нижчими органами помилку без судово­го провадження.

Право на звернення є абсолютним, необмеженим, невідчужуваним пра­вом громадянина. Кожна дієздатна людина може подати скаргу з будь-якого значимого для неї приводу в будь-який час. Для реалізації цього права не потрібна попередня згода державних органів або службових осіб. Це прямий обов’язок суб’єктів державної влади – роз’яснювати громадя-

189

нам їхнє право на оскарження, приймати, реєструвати, розглядати скарги, давати відповіді заявникам.

Законодавство України у сфері державної служби також має на меті об’єктивне та неупереджене здійснення службовцями своїх обов’язків і передбачає, що державний службовець зобов’язаний здійснювати надані йому права і покладені на нього обов’язки у межах, встановлених у зв’язку із зайняттям відповідної посади. Конституція України визначає соціальне призначення державної служби в забезпеченні ефективного здійснення завдань і функцій держави, серед яких людина, її життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканність та безпека є найважливішими соціальними цінно­стями. Сумлінне виконання державними службовцями покладених на них службових повноважень – одна з надійних гарантій забезпечення прав та свобод людини і громадянина.

Певними гарантіями прав і свобод громадян є: а) відповідальність по­садових осіб державних органів; б) відшкодування матеріальних та мо­ральних збитків, заподіяних незаконними рішеннями, діями чи бездіяль­ністю органів державного управління та їх посадовими особами під час виконання ними своїх повноважень. Це прямо передбачено ст. 56 Кон­ституції України.

Нарешті, не можна забувати і про те, що до політичних засобів удо­сконалення механізму забезпечення прав, свобод і законних інтересів гро­мадянина належать стабілізація державно-владних відносин і подальше вдосконалення механізму стримування і противаг між гілками влади; вдо­сконалення інструментів реального впливу громадянського суспільства на державну владу; розвиток свободи слова.

Крім того, проблематичність здійснення багатьох прав і свобод зу­мовлена нездатністю економіки забезпечити всім належні умови для їх здійснення. Тому одним з найважливіших завдань є подальше поглиб­лення економічних перетворень з метою переорієнтування нашої еко­номіки на загальносоціальні потреби, збалансування свободи ринкових відносин із забезпеченням соціальної справедливості та захищеності гро­мадян.

Література

1.   Князєв В. Конституційні гарантії прав, свобод та обов’язків людини
та громадянина в Україні // Право України. 1998. № 11. – С. 28.

2.   Стефанюк В.С. Проблеми конституційного й адміністративного пра­
восуддя при застосуванні норм Конституції, законів та інших норматив­
но-правових актів // Вісник Верховного Суду України. 2002. № 1 (29). –
С. 54-56.

3.   Бахрах Д.Н. Административное право: Учебникдля вузов. – М., 1996.
- 355 с.

4.   Про судоустрій: Закон України № 3018-ІП від 07.02.2002 // Вісник
господарського судочинства. 2002. № 1.

190

 

5.   Бойцова В. Нужна ли нам административная юстиция // Сов. юс-
тиция. 1993. № 7. – С. 12–13.; Димитров Ю. Адміністративна юстиція –
атрибут демократичної правової держави // Право України. 1996. № 4. –
С. 7–14.; Кампо В., Ткач Г. Про запровадження органів адміністратив­
ної юстиції (адміністративних судів) // Право України. 1992. № 8. –
С. 33–34.; Крупчан О. Запровадження адміністративної юстиції // Вісник
Академії правових наук України. 1998. № 2 (13). – С. 83–88.; Стефа­
нюк В. Щодо запровадження адміністративної юстиції в Україні // Пра­
во України. 1993. № 9.

6.   Про нотаріат: Закон України від 02.09.93 // Вісник Верховної Ради
України. 1993. № 39. - С. 793.

7.   Про прокуратуру: Закон України від 05.11.91 // Вісник Верховної
Ради України. 1991. № 51. - С. 793.

8.   Див.: Типове положення про відділ субсидій районної, районної у
містах Києві та Севастополі державної адміністрації, затверджене Поста­
новою Кабінету Міністрів України від 01.03.99. № 280 // Офіційний вісник
України. 1999. № 9. - С. 330.

9.   Про порядок відшкодування шкоди, заподіяної громадянину неза­
конними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та
суду: Закон України від 01.12.94 // Вісник Верховної Ради України. – 1995.
№ 1. - С. 1.

10.  Про звернення громадян: Закон України від 12.10.96 // Вісник Вер­
ховної Ради України. 1996. № 47. – С. 256.

11.  Див.: Кодекс загальних адміністративних процедур (проект). – К.:
Робоча група Міністерства юстиції України, 2000.



Головна сторінка  |  Література  |  Періодичні видання  |  Побажання
Розміщення реклами |  Про бібліотеку


Счетчики


Copyright (c) 2007
Copyright (c) 2019