ЕЛЕКТРОННА БІБЛІОТЕКА ЮРИДИЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
 

Реклама


Пошук по сайту
Пошук по назві
книги або статті:




Замовити роботу
Замовити роботу

Від партнерів

Новостi



Книги по рубрикам

> алфавитний указатель по авторами книг >



5. Актуальні завдання дальшого реформування системи органів виконавчої влади


Система органів виконавчої влади виступає провідним об’єктом транс­формаційних перетворень в ході проведення в Україні адміністративної реформи. Запроваджені на цей час ідеї та положення Концепції адмініст­ративної реформи в Україні стосуються насамперед «верхніх ешелонів» системи органів виконавчої влади.

Проте поки що зазначені кроки привели лише до формально-струк­турних зрушень, глибоко не зачепивши змісту діяльності органів вико­навчої влади і не спричинивши інтегрального ефекту від здійснюваних заходів. Більше того, останнім часом спостерігаються певні відходи від окремих раніше здійснених перетворень, зокрема, скасовано інститут дер­жавних секретарів міністерств.

Відтак, усе більш відчутним стає розрив між очікуваними результата­ми адміністративної реформи і реальними наслідками не досить комп­лексних і послідовних реформаційних зусиль. Минулорічна невдала спро­ба в черговий (уже восьмий) раз законодавче унормувати статус Кабінету Міністрів України лише посилила існуюче становище.

Тому зараз величезного значення набуває усвідомлення об’єктивних чинників, здатних вплинути на поступове розходження між, з одного боку, ідеями, цілями та конструкціями, наміченими Концепцією адміністративної реформи в Україні, й, з іншого – реальною практикою їх впровадження.

Причому серед цих чинників вихідним є конституційно-правовий фун­дамент створюваного законодавчого поля, що необхідне для забезпечен­ня легітимності будь-яких заходів адміністративної реформи.

За умов поєднання конституційно-правового і законодавчого регулюван­ня системи органів виконавчої влади принципово важливими є вимоги відпо­відних конституційних приписів, що можуть визначати зміст тих чи інших реформаційних заходів. Саме ця обставина заслуговує на особливу увагу, по-заяк не може не впливати на характер, повноту і темпи впровадження основ­них положень Концепції адміністративної реформи (далі – Концепція).

Почнемо з визначеної Концепцією стратегічної мети реформування, згідно з якою Кабінет Міністрів повинен стати «центром державного уп­равління»‘.

92

Але розв’язання проблеми перетворення Кабінету Міністрів на єди­ний центр управління об’єктивно ускладнене тим, що встановлена Кон­ституцією України форма державного правління змішаного типу зумов­лює наявність так званого «дуалізму» виконавчої влади. Він означає, що повноваження «керівного центру» цієї гілки влади певним чином поділені між Президентом України і Кабінетом Міністрів.

Оскільки це повністю не ідентифікує пост Президента з виконавчою гілкою влади, специфікою його статусу «глави держави» є наявність у ньому знач­них компетенційних преференцій (переваг) – насамперед настановчих і кадрових – саме у сфері виконавчої влади. Тобто побудова системи органів виконавчої влади відповідно до конституційних вимог наближена до мо­делі не з одним центром, а зі своєрідним «подвійним центром», що скла­дається з двох функціонально поєднаних суб’єктів – Президента і Кабі­нету Міністрів.

Особливість даної моделі полягає в тому, що відношення згаданих суб’єктів до гілки виконавчої влади не є однаковим. А саме, якщо уряд входить до неї структурно – як органічний складовий елемент системи органів виконавчої влади, то Президент, не входячи структурно, – по­єднаний з нею компетенційно, тобто завдяки наданню йому певного об­сягу повноважень (компетенції) у сфері виконавчої влади.

Таким чином, намагання досягти поставленої Концепцією стратегіч­ної мети щодо формування «центру державного управління» може бути реалізоване в чинному конституційно-правовому полі лише за умов уточ­нення місця Кабінету Міністрів у взаємодії з Президентом України.

З огляду на це, в ході законодавчого забезпечення адміністративної реформи має бути зроблено особливий акцент на максимально чіткій ви­значеності компетенційних прерогатив Кабінету Міністрів з метою запо­бігання невиправданому розширенню дискреційних (тобто здійснюваних на власний вільний розсуд) повноважень глави держави.

Звичайно, вплив Президента України на роль і ефективність уряду здійснюється багатьма формалізованими і неформалізованими шляхами – і аж ніяк не тільки за рахунок дискреційних повноважень. Але саме через останні може здійснюватись цілком легітимний вплив на страте­гічну орієнтацію і зміст діяльності уряду – без належного врахування реальних потреб забезпечення його адекватного місця у сфері виконав­чої влади.

Тому потребують уточнення ті аспекти відносин Президента України з урядом, через які відбувається здійснення дискреційних повноважень Прези­дента.

Серед конституційних приписів, що створюють підґрунтя для виник­нення зазначених відносин, наріжними слід вважати наступні.

• По-перше, Конституція України надає Президенту України право своїми актами визначати функції Кабінету Міністрів (п. 10 ст. 116 Консти­туції України).

Це право вносить певну колізійність у реалізацію іншого конституцій­ного припису – стосовно визначення діяльності органів виконавчої влади

93

«виключно законами України» (п. 12 частини першої ст. 92). Адже загаль­новідомо, що «функції» органу є органічною складовою змісту його «діяль­ності». Який же може бути вихід із цього становища?

Гадаємо, що треба виходити із загальновизнаної близькості категорій «функції» і «повноваження» у тлумаченні змісту «діяльності». Зокрема, в наступних главах цієї книги (глави З і 4) буде підтверджено, що повнова­ження доктринально визначаються і на практиці сприймаються як форма правового опосередкування (закріплення) функцій.

З огляду на те, що нормативне легалізованого тлумачення співвідно­шення «функцій» і «повноважень» дотепер немає, слід було б законодав­че унормувати порядок, за яким визначення функцій уряду мало б здійсню­ватись у межах його попередньо унормованих повноважень. Таким чином, Президент України, встановлюючи функції уряду, мав би виходити з об­сягу наявних повноважень уряду, котрі, як уже згадувалось, визначаються виключно Конституцією і законами України.

• По-друге, наступному дискреційному праву Президента України ко­респондує обов’язок Кабінету Міністрів керуватися у своїй діяльності, поряд з Конституцією і законами України, актами Президента (частина третя ст. 113 Конституції).

Отже, видання обов’язкових до виконання урядом актів – дуже ваго­мий канал впливу Президента на діяльність уряду. Але – виходячи саме з Конституції – далеко не безмежний.

З одного боку, Конституція фіксує застереження, згідно з яким в актах Президента не можуть визначатися не лише повноваження, порядок та спосіб діяльності, а й організація Кабінету Міністрів (як, утім, і решти органів виконавчої влади). Адже це – предмет регулювання «виключно Конституції і законів України». Це ж цілком поширюється і на функції уряду, якщо не дотримані розглянуті вище умови.

З іншого боку, в Конституції чітко визначені форми актів Президента: це – укази і розпорядження (частина третя ст. 106). Тобто обов’язковість керування ними в діяльності уряду встановлена виключно щодо тих рішень Президента, які оформлені саме як його укази і розпорядження, а не яки­мось іншим чином.

Відтак, із Конституції випливає необхідність законодавчого виключен­ня можливості для будь-кого вимагати від уряду, його членів або його Секретаріату обов’язкового виконання рішень Президента, виданих не у формі його указів чи розпоряджень, а у вигляді якихось інших офіційних документів (наприклад, доручень, листів, повідомлень тощо).

Слід сказати також про кілька важливих завдань адміністративної ре­форми, сама постановка яких породжена, здається, певною гіперболіза­цією наступної конституційної формули: Кабінет Міністрів України – «вищий орган в системі органів виконавчої влади» (частина перша ст. 113).

І хоча ця конституційна формула термінологічно досить чітка і мала б бути зрозумілою для фахівців, проте її практичне втілення в ході адміні­стративної реформи вимагало, як можна зараз переконатися, більшої ви­важеності й гнучкості.

94

Мабуть, у тому, що цього очевидно бракувало, якусь роль відіграли й необережні оцінки окремих дослідників, що невмотивовано «підвищи­ли» статус Кабінету Міністрів до рівня «вищого органу виконавчої вла­ди»2. Хоча це, з огляду на висвітлену вище роль Президента України як «носія» дуже вагомих повноважень виконавчої влади, не зовсім відпові­дає дійсності.

Прискіпливий аналіз конституційних положень не залишає сумнівів у тому, що за умов існуючої в Україні форми державного правління зміша­ного типу (президентсько-парламентської) потрібне деяке уточнення в бік, так би мовити, більшої «виваженості» передбачуваного Концепцією правового становища Кабінету Міністрів. Необхідність у цьому пов’язана – знову ж таки – зі згадуваним «дуалізмом» виконавчої влади.

• Зокрема, певному коригуванню підлягає завдання законодавчого виз­начення серед основоположних напрямів діяльності уряду такого, як «ви­роблення стратегічного курсу виконавчої влади щодо здійснення внут­рішньої та зовнішньої політики держави»3.

За логікою Конституції України, зазначений курс має вироблятися відповідно до «засад внутрішньої і зовнішньої політики», визначення яких покладено на Верховну Раду України (п. 5 ст. 85). Офіційне закріплення цього курсу має здійснюватись у формі Програми діяльності Кабінету Міністрів, яка потребує схвалення Верховної Ради (частина четверта ст. 114).

На жаль, у реальній практиці зазначена логіка не спрацьовує. 1 зовсім не через те, що Верховна Рада не виконує покладеної на неї функції «визначення засад» державної політики України, хоча жодному іншому суб’єкту Конституція прямо не надає права розробляти (формувати, ви­значати) державну політику.

Суттєвішу причину слід вбачати в тому, що програми діяльності уряду де-факто так і не набули значення, розрахованого на більш-менш тривалу перспективу політико-стратегічного документа, а перетворились на виму­шений засіб отримання урядом від парламенту гарантії на своєрідну «по­літичну недоторканність» протягом одного року – згідно з частиною дру­гою ст. 87 Конституції.

Поступово в Україні склалася практика, коли, за умов фактичної відсут­ності (принаймні з 1993 р.) унормованого офіційним актом парламенту визначення «засад» державної політики, політичний курс уряду грунтуєть­ся на посланнях Президента до Верховної Ради про внутрішнє і зовнішнє становище України.

Зрозуміло, що цими посланнями не може бути повністю компенсова­но відсутність легітимного джерела визначення державної політики, поза-як Президент конституційне не наділений такою функцією. Невипадково, що ці послання навіть не обговорюються парламентом, а тільки заслухо­вуються (п. 8 ст. 85 Конституції). Не можна не бачити також, що і сам Кабінет Міністрів Конституцією також не зобов’язаний спрямовувати власну програму діяльності на виконання положень послань Президента. Адже вони не мають форми актів Президента, що ними – і виключно

95

ними, як уже згадувалось више, – уряд повинен керуватися у своїй діяль­ності.

Так чи інакше, але за наведених умов, що склалися фактично, уряд, цілком природно, вимушений в ході вироблення стратегічного курсу ви­конавчої влади виходити з політичного курсу Президента, а відтак, пере­творився на звичайного виконавця його політики.

Тимчасом Концепцією передбачено, що уряд, грунтуючись на визна­чених парламентом «засадах» внутрішньої й зовнішньої політики Украї­ни, самостійно розроблятиме напрямки реалізації зазначеної політики (що, по суті, і є виробленням стратегічного курсу виконавчої влади щодо її здійснення) і спрямовуватиме діяльність усіх підлеглих органів на забез­печення ефективності її реалізації.

• Водночас варто наголосити на тому, що навіть якби не було жодних відхилень від послідовного втілення наведених положень Конституції України, Кабінет Міністрів не уповноважений, як ми гадаємо, у повному обсязі формувати державну політику, зокрема в частині власне виконав­чої влади. Адже її (влади) «дуалізм» виявляється у тому, що ця функція поділена між Президентом і урядом.

Нормативною підставою такого поділу є конституційно визначені по­вноваження Президента України здійснювати «керівництво» у трьох сфе­рах діяльності держави – зовнішньополітичної діяльності, національної безпеки і оборони (пункти 3, 17 частини першої ст. 106 Конституції).

Певна річ, ідеться не просто про механічний поділ повноважень, а про те, що в цих трьох сферах саме прерогатива (тобто виключне право) ви­роблення державної політики Конституцією віддана Президентові Украї­ни. В усіх інших сферах така прерогатива має бути за Кабінетом Міністрів. Проте, за логікою Конституції, він не тільки може, а й повинен залуча­тись Президентом до формування політичного курсу також і в переліче­них перших трьох сферах.

Окрім того, слід розуміти, що зміст керівництва у згаданих сферах не зводиться до вироблення політики, а передбачає всю сукупність заходів і щодо забезпечення її практичного запровадження. Тобто цей зміст охоп­лює весь спектр функцій державного управління у відповідних сферах.

Тому, поряд із чітким розмежуванням прерогатив щодо розроблення державної політики між Президентом і урядом, Конституція передбачає можливість покладення на уряд повноважень, необхідних для його ефек­тивної участі у виконанні Президентом усіх інших завдань і функцій ке­рівництва у закріплених за ним сферах державної діяльності. Про це свідчать, зокрема, приписи ст. 116 Конституції, що покладають на Кабінет Міністрів функції, відповідно до яких він:

а)          «забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність Ук­
раїни, здійснення... зовнішньої політики держави» (п. 1 ст. 116);

б)          «здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності й національ­
ної безпеки України» (п. 7 ст. 116).

Запобіганню можливих колізій, суперечок та інших непорозумінь у практиці співвідношення повноважень і діяльності обох цих суб’єктів, що

96

беруть участь у реалізації виконавчої влади у сферах зовнішньополітичної діяльності, національної безпеки і оборони держави, мав би, гадаємо, слу­гувати спеціальний Закон про засади державного управління у зазначених сфе­рах. Він повинен би мати переважно компетенційний характер (тобто сто­суватись, головним чином, завдань, функцій і повноважень). Разом з тим, Закон міг би містити процедури відносин відповідних суб’єктів, які допов­нювали б аналогічні положення майбутніх законів про Кабінет Міністрів та про центральні органи виконавчої влади України.

• Певного додаткового тлумачення вимагає завдання щодо законодав­чого запровадження принципу, за яким у системі органів виконавчої вла­ди «не може бути органів, які б не були безпосередньо чи опосередковано підпорядковані уряду»4.

Хоча цей принцип цілком закономірно має підтверджувати статус Ка­бінету Міністрів як «вищого органу в системі органів виконавчої влади», проте в ході його запровадження мають враховуватись деякі особливості його реалізації.

Наприклад, в окремих випадках Конституція України допускає, що стосовно певних органів виконавчої влади переважний вплив може належати не уряду, а Президенту України.

Саме тому, що йдеться лише про окремі випадки, їх чіткий перелік передбачений безпосередньо Конституцією: шляхом фіксації в ній стату­су Ради національної безпеки і оборони України, через яку Президент здійснює координацію і контроль діяльності органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. До складу цієї Ради включені як прем’єр-міністр, так і міністри оборони, внутрішніх справ, закордонних справ і голова Служби безпеки (ст. 107).

Ще одна особливість реалізації розглядуваного принципу полягає в тому, що, згідно з Конституцією, ті органи виконавчої влади, що функц­іонують у сферах зовнішньополітичної діяльності, національної безпеки і оборони держави, можуть перебувати у значно більшій організаційній за­лежності від Президента України, ніж усі інші органи. Адже, як уже згадува­лось, саме на Президента Конституція покладає керівництво цими трьома сферами державної політики.

Водночас зазначена особливість підтверджує безпідставність передачі у відання Президента будь-яких інших органів виконавчої влади, оскільки це означало б покладання на нього додаткових – порівняно з визначени­ми Конституцією – повноважень (прав і обов’язків), чого Конституція (п. 31 частини першої ст. 106) не допускає.

Наведені особливості реалізації принципу забезпечення відповідного стану підлеглості урядові різних органів виконавчої влади мають бути, на мій погляд, значно чіткіше відбиті у майбутніх законах про Кабінет Міністрів та про центральні органи виконавчої влади України.

І безперечно, наведене важливо врахувати в ході подальшого проведен­ня адміністративної реформи, оскільки сучасна практика не завжди відпо­відає зазначеній конституційній вимозі. Наприклад, немає конституцій­но-правових підстав для нинішнього перебування у безпосередньому віданні

97

Президента України Антимонопольного комітету (через нормативно-пра­вове визначення його «підконтрольності»), Головного управління держав­ної служби, Національної комісії регулювання електроенергетики (через їх «підконтрольність і підзвітність»), Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку (через її «підпорядкованість»).

Нарешті, заслуговує на увагу вплив відповідних конституційних поло­жень на запровадження передбаченого Концепцією нового підходу до виз­начення складу центральних органів виконавчої влади (ЦОВВ) – шляхом розмежування кількох видів (груп) ЦОВВ: 1) міністерств; 2) державних комітетів; 3) ЦОВВ зі спеціальним статусом5.

Нагадаємо, що Конституція України не дає чіткої відповіді щодо видо­вого складу ЦОВВ, використовуючи у кількох випадках загальну формулу «міністерства та інші центральні органи виконавчої влади» (частина п’я­та ст. 114, частина третя ст. 117 Конституції). При цьому в контексті Кон­ституції центральні органи виконавчої влади тлумачаться як безпосеред­ньо підвідомчі уряду органи, тобто органами нижчого щодо уряду щабля, які забезпечують або сприяють формуванню і втіленню в життя урядової політики у відповідних сферах управління, здійснюють керівництво дору­ченими їм сферами і несуть відповідальність за стан їх розвитку перед Президентом України і Кабінетом Міністрів.

• 3 огляду на вищесказане, перша вагома проблема полягає в тому, що не на всі види ЦОВВ однаковою мірою можуть бути поширені зазначені ознаки.

Зокрема, це стосується міністерств. Міністерства – це не звичайний різновид ЦОВВ, а особливі органи, які суттєво відрізняються від інших груп ЦОВВ.

Найпринциповіша відмінність міністерств полягає в тому, що лише їх керівники – міністри – є членами Кабінету Міністрів. Відтак, міністерства виступають своєрідним функціональним «продовженням уряду» і повинні займатися, головним чином, розробленням і організа­цією впровадження політики, що і є пріоритетним завданням будь-якого уряду.

Іншими словами, міністерства не повинні входити до однієї структурної ланки «центральних органів виконавчої влади» нарівні з державними коміте­тами та ЦОВВ зі спеціальним статусом.

Зокрема, немає підстав говорити про наявність в усталеному розумінні прямої підлеглості між Кабінетом Міністрів і міністерствами як ланками різних рівнів. Адже, за ст. 9 Указу Президента України «Про чергові захо­ди щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні» від 29.05.2001 р. (ст. 9), рішення Кабінету Міністрів з певної частини питань взагалі не може бути прийнято, якщо відповідний міністр не дасть на це згоди.

Проте об’єктивній потребі «зближення» уряду і міністерств заважає згадана вище конституційна формула, яка недвозначно поєднує в одній структурній ланці ЦОВВ міністерства з іншими видами центральних органів.

98

Тому ще одним актуальним завданням адміністративної реформи слід вважати утвердження законодавчим шляхом (можливо, навіть у спеціаль­ному Законі «Про міністрів і міністерства») особливого місця і ролі міністерств порівняно з ЦОВВ.

• Інша складна проблема породжується існуванням специфічної групи ЦОВВ – органів зі спеціальним статусом.

Як відомо, концептуальним підґрунтям утворення такого виду ЦОВВ став визначений Конституцією України особливий порядок призначен­ня на посади та звільнення з посад керівників Антимонопольного комі­тету, Фонду державного майна і Державного комітету телебачення і ра­діомовлення України (п. 24 частини першої ст. 85, п. 14 частини першої ст. 106).

Але останнім часом створення ЦОВВ зі спеціальним статусом набуло неконтрольованого характеру. Наприклад, на сьогодні кількість таких органів більша, ніж міністерств (17 проти 16), і це об’єктивно призводить до невиправданого звуження сфери впливу уряду на функціонування де­якої частини органів виконавчої влади.

Більше того, спостерігаються навіть випадки безпідставного надання «спеціального статусу» або власне міністерствам (зокрема, Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції), або державним комітетам (зокрема, Державному комітету з питань регуляторної політики та підприєм­ництва, Державному комітету ядерного регулювання). Хоча, згідно з ви­могами Концепції й чинного законодавства, ЦОВВ «зі спеціальним ста­тусом» та інші види ЦОВВ мають суворо розмежовуватись.

З огляду на вищесказане, видається доцільним ліквідувати загалом та­кий вид органів, як ЦОВВ зі спеціальним статусом.

Що ж до існуючих на цей час таких органів, то їх – після суттєвого скорочення кількості – треба було б перетворити на окремий вид органів виконавчої влади, але без віднесення їх до категорії «центральних». Вод­ночас, для підтвердження їх приналежності до виконавчої гілки влади можна було б запропонувати таку їх назву – «спеціальні органи виконавчої влади» (скорочено – СОВВ).

На відміну від «центральних органів виконавчої влади», ключові ус­тановчі та кадрові питання стосовно СОВВ повинні вирішуватись в інди­відуально визначеному порядку, закріпленому або Конституцією, або відповідними статусними законами України. Зокрема, на СОВВ не по­винні автоматично поширюватись положення п. 15 частини першої ст. 106 Конституції, згідно з якими4 розв’язання питань їх утворення, реорганізації чи ліквідації покладено на Президента України. А ступінь їх підпорядкованості уряду або організаційної залежності від Президента має визначатися залежно від конкретного характеру наданого їм «спе­ціального статусу».

Надалі до утворення спеціальних органів виконавчої влади слід підхо­дити дуже обережно: кількість СОВВ не повинна бути настільки знач­ною, щоб це послаблювало керованість у самій системі органів виконав­чої влади.

99

На цей час фактичне існування принаймні трьох СОВВ передбачено згаданими положеннями Конституції України, де йдеться про особливий порядок призначення на посади та звільнення з посад голів Антимоно-польного комітету, Фонду державного майна, Державного комітету теле­бачення і радіомовлення. Крім того, на сьогодні виправдано було б нада­ти статус СОВВ ще лише двом органам – Службі безпеки і Державній судовій адміністрації України.

Отже, в ході подальшого реформування системи органів виконавчої влади надзвичайно важливого значення набуває належне доктринальне тлумачення окремих конституційних застережень, що мають належною мірою враховуватись у практиці проведення адміністративної реформи та її законодавчого забезпечення.

Література

1.  Концепція адміністративної реформи в Україні. Державна комісія з
проведення в Україні адміністративної реформи. – К., 1998. – С. 11.

2.  Васильєв А.С. Административное право УкраиньІ (общая часть):
Учебное пособие. –
X.,
2001. – С. 83–84; Голосніченко І.П. Адміністра­
тивне право України (основні категорії і поняття): Посібник. – Ірпінь,
1998. – С. 18; Конституційне право України / За ред. В.Ф. Погорілка. –
К., 1999. - С. 514-515.

3.  Концепція адміністративної реформи в Україні. – С. 11.

4.  Там само.

5.  Там само. – С. 17–18.



Головна сторінка  |  Література  |  Періодичні видання  |  Побажання
Розміщення реклами |  Про бібліотеку


Счетчики


Copyright (c) 2007
Copyright (c) 2019